Життя, віддане за Україну: пам'яті Сергія Мовчана присвячується…
Минув рік від чорної дати, яка навіки вписана в історію нашої громади гірким болем, тихим смутком і невимовною втратою. Рік, відколи, рятуючи бойових побратимів та залишаючись вірним військовій присязі, честі й людяності, загинув наш земляк Сергій Мовчан.
Час не стирає пам’яті, він лише загострює відчуття втрати і водночас утверджує глибоку шану до подвигу людини, яка віддала найдорожче. «Немає більшої любові над ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх» - ці слова зі Святого Письма стали живим уособленням життєвого вибору Сергія Мовчана, його мужності та жертовності.
28 квітня жителі села Мирославка та небайдужі мешканці громади зібралися, аби вшанувати світлу пам’ять загиблого воїна. Зі словами співчуття та вдячності до родини Героя звернулися староста Мирославського старостинського округу Ірина Мельничук, начальник відділу освіти, молоді, спорту, культури та туризму Жанна Карпенко, директор Мирославського ліцею Оксана Савіцька, фахівець із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Юрій Дзівалтівський.
Життя Сергія обірвалося у боротьбі за свободу і незалежність України, за мирне небо для кожного з нас. Він народився в родині, де честь була не просто словом, а життєвим дороговказом. Батьки навчили його розпізнавати добро, відчувати глибину людських вчинків і жити так, щоб не зрадити ні себе, ні інших.
Народився 28 лютого 1988 року. Дитинство минуло в Мирославці. У 1994 році пішов до першого класу місцевої школи. Згодом родина переїхала до села Семенівка, де пройшли його юнацькі роки. Професійну освіту здобув у Бердичівському вищому професійному училищі, опанувавши фах зварювальника. Викладачі згадують його як енергійного, доброзичливого юнака, який ніколи не стояв осторонь і завжди був готовий допомогти.
Одружився. Сімейне життя не ладналось, тому з першою дружиною чоловік розлучився, але син Максим став важливою частиною його життя. Згодом доля подарувала зустріч із коханою Юлією, з якою він збудував щиру й міцну родину. Народження донечки Віолети стало для нього новим сенсом життя, джерелом радості та натхнення.
З особливою шаною Сергій ставився до батька. Кожного разу, коли випадала нагода, приїздив до нього в Мирославку.
У березні 2022 року Сергій свідомо став на захист Батьківщини. Він пішов добровольцем не заради слави чи нагород, а тому, що не міг інакше. На передовій був не лише воїном, а й опорою, другом, братом. Його поважали за витримку, спокій і людяність. Побратими знали його під позивним «Ведмідь» - символом сили, надійності й відданості.
Завжди з вірою говорив, що повернеться, що вже скоро настане мир, закінчиться війна – і він поруч буде з рідними.
28 квітня 2023 року він був звільнений з служби .
Повернувшись додому, придбав будинок, переїхав в село Половецьке, де проживав з дружиною Юлією та донькою Віолетою. Разом вкладали в нього свою працю, любов та мрії.
Він намагався жити далі, поруч з рідними, з надією на спокійне майбутнє. Він дуже їх любив. Особливе місце у його серці займала сестра Наталія, якій він був завжди опорою. З ніжністю ставився до племінників. Даруючи їм увагу і турботу…
Та війна не відпускала. Усвідомлення обов’язку перед державою знову покликало його до лав Збройних сил України.
13 січня 2025 року він повернувся на службу, до 28-ї роти протитанкових ракетних комплексів, де виконував обов’язки водія бронеавтомобіля.
28 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Диліївка Донецької області, рятуючи побратимів, Сергій Мовчан загинув від ворожого удару FPV-дрона та артилерії.
Він загинув, захищаючи нас. Його життя обірвалося, але не згасло. Воно продовжується у спогадах, у серцях рідних і близьких, у вдячній пам’яті громади.
Сьогодні ми схиляємо голови у глибокій скорботі та вдячності. Бо є люди, чий подвиг не вимірюється роками, він вимірюється вічністю. Сергій Мовчан належить до таких.
Поки живе пам’ять - живе й він. У кожному тихому ранку над рідною землею, у кожному мирному дні, вибореному його ціною.
Світла і вічна пам’ять Герою.
