П'ять портретів, п'ять доль, одна Україна: Алея пам'яті, що в селі Райки, поповнилась новими іменами

Кожна болюча звістка з фронту  лишає глибокі рани на наших серцях, які не загоює час… Біль, жаль, відчай…  Як змиритися з втратою? Мабуть, ніяк… Бо ніхто, ніщо й ніколи не зможе повернути батькам сина, дружині – чоловіка,  дітям – батька, а ще дідуся, брата, онука, друга, побратима... За кожним іменем Героя – життя, мрії, родина, любов і незламна відвага. Вони віддали найдорожче, щоб ми могли жити, пам’ятати та боротися далі.

22 травня Алея пам'яті, що в селі Райки, поповнилась новими іменами Героїв. Дмитро Рудніцький,  Валерій Соловіцький, Олександр Скворцов, Микола Слободинюк та  Юрій Папірник – воїни, борці, захисники, які світлими поглядами дивляться на нас з портретів. Їх загибель – свіжа  рана на серці громади, яка кровоточить  та гнітить душу…  

Зі словами вдячності та  співчуття до рідних звернулися голова Швайківської громади Габріел Мкртчян, секретар сільської ради Ольга Гусар, старости Ірина Мельничук та Наталія Войнівська.

«Ми втрачаємо найкращих. Гине цвіт нації. Жодні слова не здатні втамувати біль… Подвиг наших захисників -  безцінний, а пам’ять про них житиме вічно. Схиляємо голови у скорботі та розділяємо невимовний біль рідних», - звернувся Габріел Мкртчян.

Під час проведення заходу державні нагороди отримали рідні полеглих захисників. Валерій Соловіцький удостоєний ордену «За мужність»  ІІІ ступеня (посмертно), Дмитро Рудніцький – почесного нагрудного знаку «Комбатанський хрест» також посмертно.

Військовий капелан Вадим Колос освятив нові портрети, якими поповнилась Алея.

Згадаємо про кожного воїна  та його подвиг…

Дмитро Рудніцький – вірний обов'язку та Україні

Дмитро Рудніцький народився 8 травня 1985 року  в селі Рачки. Там  пройшли його дитячі та шкільні роки. Дмитро був хорошим товаришем, відповідальним, завжди  допомагав та вмів підбадьорювати. Після навчання у школі вступив до 4 ПТУ, де здобув професію газоелектрозварювальника. Далі була служба в армії. У 2007 році одружився. Сім’я переїхала в село Демчин, де вони разом з дружиною Наталією створили затишок,  виховали двох чудових синочків – Дениса та Віталія. Працював  Дмитро на різних підприємствах.  Друзі згадують його як щирого, доброго товариша, який  завжди готовий прийти на допомогу. Коли на рідну землю прийшла війна, він,  не роздумуючи,  став на її захист. Проходив службу в 26-ій артилерійській бригаді. Служив  механіком-водієм протитанкового дивізіону. Воював на  Донеччині, в Луганській та  Харківській областях. У лютому 2023 року отримав відстрочку, повернувся до рідного села, був активним жителем.

Але неспокій у серці змусив його мобілізуватися знову до Збройних сил. Він знав,  що ризики великі. Але  найбільшою цінністю для нього була свобода та життя близьких. Дмитро служив  оператор безпілотних апаратів  9 відділення безпілотних авіаційних комплексів 2 механізованого батальйону військової частини А 2573. Загинув 22 жовтня 2025 р. в районі населеного пункту Катеринівка Куп’янського району  Харківської області під час виконання бойового завдання.

Дмитро був справжнім патріотом України, мужнім воїном і вірним побратимом, а ще -  люблячим чоловіком, чудовим татом, хорошим сином, надійним і вірним другом.

Валерій Соловіцький – воїн честі та сили духу

Валерій Соловіцький народився 8  грудня 1979 року. Зростав, навчався та жив  у селі Швайківка. Далі продовжив навчання в Бердичівському  ПТУ № 33. Отримавши спеціальність тракториста, працював у місцевому колгоспі. Потім була служба в армії. Повернувшись з армії,  одружився.  У молодого подружжя народилася донька Каріна . Подружнє життя не склалося, розлучився.  Згодом познайомився  з майбутньою дружиною Тетяною, з якою створив гарну родину і в переїхав жити  в село  Лісова Слобідка. Разом з дружиною народили та виховували двоє дітей Злату і Матвія  та донечку дружини від першого шлюбу Полінку.

З перших днів повномасштабного вторгнення Валерій став до лав територіальної оборони.  Він обрав шлях військового, з честю ніс службу та віддано боронив рідну землю. Неодноразово був нагороджений подяками за зразкову службу та високий професіоналізм від 30 ОМБР  ім.  князя Костянтина Острозького. Також був нагороджений орденом «Золотий хрест» та посмертною відзнакою «Щит і вогонь».  

14 листопада 2025 року Валерій Соловіцький загинув, виконуючи бойове завдання, у районі населеного пункту Никонорівка Краматорського району Донецької області, віддавши своє життя за мир і свободу для кожного з нас.

Олександр Скворцов – життя, сповнене мужності та любові

Олександр Скворцов  народився 26 березня 1997 року в селі Швайківка, де і пройшло його дитинство і юність. Навчався в Швайківській загальноосвітній школі, де його пам’ятають спокійним, добрим, чуйним,  врівноваженим учнем. Далі було навчання в  Бердичівському ПТУ. Потім строкова служба в армії. Повернувшись з армії, працював будівельником та таксистом. Згодом створив сім’ю з коханою дружиною  Наталією. В молодій родині народилася маленька донечка Домініка, яку він дуже сильно любив і оберігав.

Із перших днів повномасштабного вторгнення він добровільно став на захист Батьківщини. Служив у військовій частині А7028 оператором безпілотних літальних апаратів у 10-у відділенні безпілотних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів 1-го механізованого батальйону, де за високі досягнення був неодноразово нагороджений відзнаками. Зокрема,  «За оборону м. Торецьк», «Золотий  Хрест» від командувача Збройних сил України. Мужньо та самовіддано виконував бойові завдання, залишаючись вірним військовій присязі та своєму обов’язку.

Загинув 29 квітня 2026 року поблизу населеного пункту Костянтинівка на Донеччині. Світлий і щирий, відданий родині та рідній землі, Олександр назавжди залишиться у пам’яті всіх, хто його знав. Його життєвий шлях - це приклад мужності, честі та безмежної любові до України. Він віддав своє життя  заради майбутнього, у якому панують мир, свобода і гідність.

Микола Слободинюк  - незламний захисник із позивним «Дід»

Микола Слободинюк народився 30 грудня 1967 року в селі Райки.

У юному віці залишився без батьків, його виховувала бабуся. Змалку знав ціну праці, поваги й підтримки. Навчався у місцевій школі, де його пам’ятають як спокійного, врівноваженого та відповідального учня. Згодом здобув професію тракториста, працював на різних роботах.

Разом із дружиною виховали двох синів  - Олександра та Сергія, які нині також служать у лавах Збройних сил України.

Із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист держави. Він пішов не задля слави чи нагород, а за покликом серця. На передовій був не лише воїном, а й опорою , другом, братом. Його поважали за витримку, спокій та людяність. Побратими знали його під позивним « Дід»,  що означало -  мужній , досвідчений та авторитетний. Служив водієм гармати 1 артилерійського взводу 3 артилерійської батареї 2 артилерійського дивізіону військової частини А2943. За високі досягнення був нагороджений відзнаками « Золотий Хрест» та « Хрест Доблесті».

Загинув 5 травня 2026 року в районі населеного пункту Сидорове Краматорського району Донецької області. Навіки залишився вірним військовій присязі та народу України.

Юрій   Папірник – людина із золотими руками та щирим серцем

Юрій Папірник народився 6 травня 1974 року в селі Скраглівка. Там минули його дитячі та юнацькі роки. Навчався, закінчив Скраглівецьку загальноосвітню школу. Після школи здобув професію зварювальника у Бердичівському ПТУ. Працював на різних роботах. Як кажуть у народі, мав по-справжньому золоті руки.

Згодом Юрій одружився та переїхав до села Швайківка, де проживав разом із родиною.

Воїн-захисник проходив службу кулеметником 3-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 8-ї стрілецької роти 3-го батальйону територіальної оборони військової частини А7043. Він був справжнім патріотом своєї держави, мужнім і відданим воїном. Мав значний бойовий досвід, адже ще в 2014 року боронив Україну від ворога. Був учасником бойових дій.

Під час проходження служби йому стало зле. Лікарі до останнього боролися за життя захисника, але, на жаль, врятувати його не вдалося. Трагічно, що день народження Юрія став і днем його смерті… 6 травня серце воїна зупинилося на 52-му році життя в лікарні міста Житомира.

Їхні імена навіки закарбовані не лише на Алеї пам’яті, а й у серцях усіх, хто знав, любив і шанував їх. Кожен із них мав свої мрії, плани, родину, улюблену справу. Та понад усе вони любили Україну й стали на її захист у найтяжчий час.

Їхній подвиг - це приклад справжньої мужності, незламності та самопожертви заради майбутнього нашої держави. Вони віддали свої життя, щоб ми могли жити під мирним небом, ростити дітей і не втрачати віру в перемогу.

Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю наших Захисників. Розділяємо біль непоправної втрати з рідними та близькими.

Вічна пам’ять і слава Героям України