Їм Україна вища понад все: родинам загиблих Героїв Сергію Орлюку та Руслану Михайленку вручили ордени «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
Найвищої шани та вдячності заслуговують Герої, які ціною власного життя та неймовірних зусиль визволяють рідну від рашистської навали. Ми в неоціненному боргу перед кожним захисником. Завдяки неймовірним зусиллям наших воїнів, ми маємо наше теперішнє та плануємо майбутнє на своїй, Богом даній землі. На жаль, не усім захисникам ми встигаємо промовити слова щирої вдячності за життя. Часто нагороди знаходять Героїв після смерті...
Орденів «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) удостоєні жителі Швайківської громади – Сергій Орлюк та Руслан Михайленко. Нагороди отримали рідні загиблих Героїв на урочистому зібранні, що відбулось 20 лютого. Вручив відзнаки начальник Бердичівського РТЦК та СП підполковник Віктор Нагорнюк. Укази для нагородження зачитав – полковник Володимир Бігун. Ми вкотре згадали тих, чиї життя, згасли як зорі. Тих, хто пішов від нас навічно, жертвуючи собою заради торжества справедливості…
«Якби я міг загадати бажання і воно обов’язково здійснилось, то це було б бажання про Перемогу та мир. Цього ми прагнемо найбільше. На жаль, нам не під силу повернути тих, кого забрала люта війна, але ми маємо молитися та пам’ятати кожного, хто віддав життя за Батьківщину», - звернувся голова Швайківської громади Габріел Мкртчян.
Зі словами вдячності до рідних звернулися старости Ірина Мельничук, Наталія Войнівська та Наталія Каченюк.
Коротко згадаймо про життєвий шлях наших Героїв…
Сергій Орлюк народився 28 липня 1985 року. Зростав цікавим, веселим, допитливим хлопчиком. У 1991 році пішов у перший клас Райківської школи. За роки навчання проявив себе старанним учнем, гарним товаришем. Середню освіту здобував у Швайківській середній школі. По закінченню вступив до Козятинського вищого професійного училища, здобувши професію муляра.
Згодом була армія. Строкову службу проходив Сергій у місті Київ, у військовій частині А 0139.
Після армії влаштувався на службу в ДУ «Райківська виправна колонія № 73», де пропрацював понад 18 років.
У 2007-му році одружився. В родині народилося двоє синів – Олексій та Юрій, яких Сергій оберігав та любив понад усе на світі.
Маючи загострене почуття патріотизму, та від чистого серця бажаючи захистити Україну, Сергій звільняється з попереднього місця роботи, і добровольцем стає на захист рідної землі. З 1 вересня 2022 року він знову у лавах Збройних Сил України. Сергій був гранатометником 4 аеромобільного відділення 1 аеромобільного взводу 11 аеромобільної роти 4 аеромобільного батальйону. Наш захисник мужньо та самовіддано виконував бойові обов’язки по захисту своєї країни і кожного з нас. Звільняв рідну землю від рашистської навали. Загинув 22 січня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Красна Гора Донецької області.
Сергій загинув, але пам’ять про нього житиме завжди у наших серцях, думках та справах…
Руслан Михайленко народився 5 січня 1982 року. Був старшою дитиною в сім’ї, незамінним помічником мамі і татові, турботливим братиком для молодших брата і сестрички. У 1988-му пішов до першого класу Мирославської школи, яку успішно закінчив. Після здобуття загальної середньої освіти, продовжив навчання в Бердичівській автошколі. Далі була служба в армії та трудовий шлях.
У 2003-му ступив на весільний рушник з коханою Оленою. Безмежно радів народженню донечки Тетяни, яка також його обожнювала. З нетерпінням чекала кожного дня його повернення з роботи, щоб поділитися своєю таємницею чи весело провести час з люблячим татусем. Молода родина мріяла, будувала плани, на заваді яким стала війна.
Одним із перших Руслан Михайленко став на захист Батьківщини. Люблячий чоловік, турботливий син та батько, мужній та відчайдушний воїн – всі ці риси поєднував він у собі. Його досвід, наполегливість, вміння допомагали на полі бою. Пліч-о-пліч з побратимами чоловік стояв на захисті та обороні України, та віддав за Батьківщину своє життя. Загинув воїн 28 серпня 2023 року у Донецькій області поблизу селища Дорожнє Покровського району.
Як і всі захисники, він мріяв про Перемогу, мир на рідній землі та щасливе майбутнє. Руслан віддав за Батьківщину своє життя, і кожен з нас в неоціненному боргу перед ним.
Нам не під силу повернути тих, кого забрала люта війна. Вони любили життя, своїх рідних та близьких, а ще Україну, яка, як і ненька, у кожного єдина. В їх очах було світло та любов, а ще щирі мрії, яким не судилося збутися. Ми пам’ятаємо усіх та будемо пам’ятати кожного… Схилімо голови в жалобі за тих, чиї життя згасли, як зорі. Тих, хто пішов навічно, жертвуючи собою заради торжества справедливості та істини…
